Визначні особистості енергетики краю

 

Юхимець І. Ю.


Юхимець Ігор Юрійович народився 6 липня 1959 р. в м. Новокузнецьк. Батько, Юрій Вікторович – пенсіонер. Мати, Лариса Євгенівна – вчитель вечірньої школи № 11 м. Запоріжжя. Дитинство і юність пройшли в м. Запоріжжя. Одружений. Проживає з дружиною в Тернополі. Син Максим працює в Києві.
Освіта вища, закінчив Запорізький машинобудівний інститут та факультет з підготовки організаторів промислового виробництва Донецького політехнічного інституту.
Одночасно разом з батьком працював на Запорізькому абразивному комбінаті токарем, згодом служив у армії. Після закінчення інституту, у 1986 році переведений на посаду майстра, згодом старшого майстра зміни комбінату.
З 1989 року по 1996 рік працював на Крайній Півночі провідним механіком бурових і гірських робіт.
У 1996 році повернувся в Запоріжжя, декілька років працював на керівних посадах у підприємствах малого бізнесу.
У 1999 році прийняв пропозицію щодо роботи у Тернопільській області, у ВАТ “Тернопільобленерго”. Працював спочатку комерційним директором, згодом першим заступником голови правління.
У 2000 році призначений в. о. Голови правління-генеральним директором ВАТ “Тернопільобленерго”.
У 2009 році був удостоєний звання “Заслужений енергетик України”, у 2011 році Ігоря Юхимця було нагородженно нагрудним знаком “Честь і слава Терн опілля”. Також у 2011 році, за підсумками газети “Номер один”, був нагороджений званням “Персона року-2011”, за значний внесок в розвиток Тернопільщини.
Нині енергетичний комплекс Тернопільської області забезпечує надійне, якісне енергопостачання, впроваджує нові інвестиційні й інноваційні проекти, здійснює заходи з підвищення економічної ефективності галузі.
Під керівництвом Ігоря Юрійовича ВАТ “Тернопільобленерго” майже щороку успішно виконує інвестиційну програму та стовідсотково розраховується з ДП “Енергоринок” за куповану електроенергію.
Протягом останніх років на лініях високовольтних мереж встановлено акумуляторні батареї й елегазові та вакуумні вимикачі замість масляних, які вже застаріли і вичерпали свій ресурс.  На підстанціях проведено заміну силових трансформаторів на нові, економічніші. Щороку прокладається майже сотня повітряних ліній електропередач та проводиться поступова реконструкція неізольованих проводів на самоутримні ізольовані проводи, які є надійнішими.
Енергопостачальне товариство продовжує втілювати систему автоматизованого дистанційного управління підстанціями з радіоканалів, яке дасть можливість швидко реагувати на всілякі аварійні ситуації та вимкнення ліній електропередач. Товариство закінчило спорудження радіоретрансляційних веж корпоративного зв’язку в усіх районах краю. Фактичну величину технологічних витрат електроенергії  у відношенні до нормативної вдалося знизити протягом останніх років на 0,8%.
Компанія постійно турбується і про соціальний розвиток, зокрема протягом останніх років було модернізовано базу відпочинку “Залізний порт”, де щороку відпочиває понад 90 сімей.
Колектив Компанії на чолі з генеральним директором Ігорем Юхимцем спрямовує свої зусилля на підвищення ефективності діяльності, продуктивності праці шляхом вдосконалення організаційної структури, використання нових програмних продуктів і технологій, збільшення обсягів продаж електроенергії, робіт і послуг.

Юрчук В. Ф.


Юрчук  Василь  Філімонович народився 4 червня 1929 р. в Україні, с. Тилявка Шумського   р-ну Тернопільської обл. Помер 7 жовтня 2000 р.  Похований  у  Києві на Байковому цвинтарі.
Освіта - вища,  Львівський  сільськогосподарський інститут, 1953 р., факультет електрифікації сільського господарства,  інженер-електрик.

Після закінчення навчання обійняв посаду інженер-електрика, старшого інженер-електрика, директора Обласної контори" Сільгоспенерго" , керуючого Енергетичним експлуатаційним Управлінням сільського господарства ( Україна, м.Тернопіль, 1953-1960 р.р.) ; директор Тернопільського обласного підприємства сільських електричних мереж ( Україна, м.Тернопіль, 1960-1975 р.р.) ;
заступник керуючого по сільській електрифікації,  заступник генерального директора  Виробничого - енергетичного об'єднання "Вінницяенерго" ( Україна, м.Вінниця, 1975-1980 р.р. );
начальник Українського республіканського міжгосподарського виробничо- екплуатаційного об'єднання по  енергетиці й електрифікації сільського господарства " Укрсільгоспенерго" ; начальник Управління електрифікації, енергетики та газифікації Головного управління Держагропрому УРСР (  Україна, м. Київ, 1980-1991 р.р.)

Професійна діяльність - Електрифікація.  Діяльність по комплексній електрифікації виробництва, сільського господарства та побуту; нормованому використанню електроенергії.
Основні науково-технічні досягнення:
- створення  сучасної електроенергетичної бази  промисловості і 
сільського господарства; 
- впровадження нової техніки, максимальна автоматизація з використанням
сучасних засобів керування диспетчерських пунктів електромереж;
- підвищення надійності й ефективності енергопостачання споживачів;
- створення  методики зниження втрат електроенергії;
- розробка, будівництво і введення в експлуатацію сільських ГЕС;
- успішна економічна і технічна діяльність енергетичної компанії  
"Вінницяеенерго" та '' Укрсільгоспенерго" ( УРСР)

Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС.

Викладання у ВУЗ – Українська сільськогосподарська академія, факультет електрифікації сільського господарства ( 1981-1989 р.р.)
Почесні  звання – " Відмінник енергетики й електрифікації СРСР" (1966 р.)
Професійні  нагороди - Орден Трудового Червоного Прапора ( 1971 г)
Медалі: " За Трудову доблесть" ( 1966 р.),
" За доблесну працю" ( 1970 р.),
"  Ветеран праці " ( 1985 р.)
Нагрудний знак " За активну роботу в НТО" (  1973 р. );
" Трильйон квт/ годин"(  1976 р.);
" Переможець соцзмагання"  ( 1975,1976,1977,1978 р.р. );
Ювілейні значки " 50 років ГОЕЛРО" , " 60 років ГОЕЛРО";
Почесні грамоти  Міненерго УРСР( 1979 р.),  Держагропрому УРСР( 1989 р.).

Основні публікації:
Книги:
"Зниження втрат електроенергії в сільському господарстві", Київ,"Врожай", 1981р.
"Зниження втрат електроенергії ", Київ,"Врожай", 1987 р.
"Ощадливе використання енергоресурсів у сільськогосподарському виробництві", Київ,"Врожай", 1991 р.

Електроотоплення сільських будинків, як  спосіб соціальної перебудови села – журнал "Енергетика й електрифікація", N1/92 р

Численні статті в газетах і журналах, наукові доповіді, винаходи й ін.- усього понад 50

Основні опубліковані роботи про нього:
Журнали
" Енергетика й електрифікація"(1992 г), " Енергетика і ринок "(1997 г)  Газети
" Енергосвіт"( 1999,2000 р.р.), "Енергетики України"(2000 р.)

Костюк Б. Я.


Костюк Богдан Якович народився 6 лютого 1937 року в селі Кабарівці, Зборівського району Тернопільської області.
У 1959 році з відзнакою закінчив факультет електрифікації сільського господарства Львівського сільськогосподарського інституту.
Академік Української академії економічної кібернетики.
Нагороди, почесні звання:
1969 рік – Почесна грамота Міненерго СРСР;
1970 рік – Ювілейна медаль „За доблесну працю”;
1970 рік – Знак „Відмінник енергетики і електрифікації СРСР”;
1990 рік – Знак „70 років ГОЕЛРО”
1990 рік -- Ударник XII п’ятирічки;
2000 рік – Знак „80 років ГОЕЛРО”;
2002 рік – Грамота Президента України
2005 рік – Почесний енергетик України
Депутат Теребовлянської районної Ради – 1971-1974 роки
Член обласної Ради профспілок – 1961-1964 роки
Загальний стаж роботи – 55 років
Стаж роботи на керівних посадах – 50 рік.

 

Після закінчення Львівського сільськогосподарського інституту, мене направили на роботу в новостворену Тернопільську обласну контору „Сільенерго”, яка тільки організувалася, і приводила до порядку різноманітні генеруючі джерела енергопостачання, налагоджувала експлуатацію і ремонт вже існуючих ліній електропередач, а також виступала замовником будівництва малих ГЕС, електрифікації сільських населених пунктів.
Моя перша посада — інженер оргтехдопомоги. Цю структуру очолив організатор сільської електрифікації України, начальник „Головсільенерго” Степан Антонович Олексенко. У моєму підпорядкувані було три техніка-електрика. Таким невеликим колективом доводилося обслуговувати три райони: Чортківський, Теребовлянський і Підволочиський. У наші обов’язки входило обстеження працюючих дизельних електростанцій у сільських населених пунктах, ліній електропередач, внутрішніх проводок і надання порад для усунення виявлених недоліків.
Як правило, після обстеження електрогосподарств, ми зустрічалися з електромонтерами колгоспів та головами правління, розказували про виявленні недоліки, їх негативні наслідки та пояснювали шляхи їх усунення, залишали приписи. При необхідності брали безпосередню участь у ліквідації порушень, допомагали порадами. Таким чином, періодично, циклічно обстежувалося, перевірялося все електрогосподарство кожного населеного пункту, району, приводилося за можливістю до належного стану.
Інше завдання оргтехдопомоги: пропаганда електробезпеки серед населення і підготовка електромонтерів для експлуатації сільських електромереж. З цією метою у кожному районі проводилися місячні курси, на яких за затвердженими програмами проводилося навчання кандидатів у майбутні електромонтери. Курсантам? читали лекції з основ оргтехніки, експлуатації електромереж, конструкції електрообладнання, правил техніки безпеки. Після здачі екзаменів видавалося посвідчення і присвоювалася кваліфікаційна група з техніки безпеки.
Таким чином сільська електрифікація області отримувала першу хвилю підготовлених електромонтерів.
Оргтехдопомога провела підготовчу роботу для майбутньої суцільної електрифікації області, яка вже розпочиналась від теплоцентралей цукрових заводів і продовжувалася від малих ГЕС.
На початку 1961 року мене перевел на посаду інженера з автоматизації і релейного захисту. Мій перший об’єкт на цій посаді — налагодження релейного захисту Скородинської ГЕС потужністю 960 кВт. На цій гідроелектростанції встановили два гідроагрегати з вертикальним гідротурбінами і такими ж генераторами виробницва Уральського заводу. Генератори були з'єднані за схемою: блок-генератор-трансформатор, напругою 6-10 кВ. Цю роботу ми проводили разом із Володимиром Григоровичем Стафійчуком — майбутнім головним інженером Київського інституту „Сільенергопродукт”. Для нас, тоді ще молодих інженерів, це була досить складна робота, але вона дала нам упевненість у своїх знаннях, можливостях і силах. Ми багато читали і з’ясували, що на ГЕС у Скородинцях встановлено такі ж релейні захисти, як на Ніагарській ГЕС — Адам Бек №1 і №2 потужністю 1 млн. кВт. Про це ми завше говорили з гумором.
У 1966 році на пропозицію керівництва обленерго, мене перевели на посаду директора Теребовлянського району електромереж, у складі якого тоді було два райони — Теребовлянський і Гусятинський.
Електрогосподарство РЕМ складалося з ліній і підстанцій 6 кВ від Хоростківського цукрозаводу, ліній й підстанцій 15 кВ від Янівської ГЕС і новозбудованих ліній 35/10 кВ від енергосистеми, якими отримувала електроенергію частина населених пунктів району.
При організації Теребовлянського району електромереж у нашому розпорядженні знаходилася одна несправна автомашина і бригада електромонтерів у складі чотирьох осіб.
На Янівській ГЕС, крім чергового персоналу, працювала бригада досвідчених електромонтерів на чолі з майстром, учасником Великої Вітчизняної війни Степаном Михайловичем Ковальським. Це та основа, на якій доводилося організовувати роботу РЕМ. І це був період завершення електрифікації області, коли у районах уже будувалися лінії 35 кВ і підстанції 35/10 кВ, розгалужені лінії 10 кВ, електрифікувалися населені пункти.
Першим технічним завданням, що постало перед нами, — ввімкнення на паралельну роботу з енергосистемою Янівської ГЕС, оскільки електричної потужності в цій зоні не вистачало. Трансформаторів 10/15 кВ наша промисловість не випускала, тож для цього ми використали трофейний трансформатор 35/6 кВ, частину обмотки 35 кВ у польових умовах переключили з „зірки” на „трикутник”, а обмотку 6 кВ — з „трикутника” на „зірку”.
Для управління енергопостачанням району організували диспетчерську службу, налагодили тісну, дружню співпрацю з керівництвом району, „Сільгосптехнікою”. З їхньою допомогою РЕМ отримав новий автотранспорт, колісні трактори, розпочав будівництво приміщень для майстерських дільниць, житлового будинку у Теребовлі, перевів елекромережі 6 і 15 кВ на єдину напругу 10 кВ.
У 1970 році повністю завершилася електрифікація Теребовлянського району. За досягнуті успіхи РЕМ неодноразово відзначався, як кращий в області.
У 1972 році мені запропонували перейти на посаду заступника голови райвиконкому. Для роботи на такій посаді я вважав себе непідготовленим, хотів працювати тільки в енергетиці. Відтак у 1972 році мене призначили заступником директора Тернопільського обласного підприємства сільських електромереж, де я пропрацював більше року, успішно займався капітальним будівництвом.
У 1973 році мене перевели на посаду головного інженера Тернопільських електромереж.
З перших днів роботи наше підприємство взяло курс на модернізацію електричних мереж, підвищення їх надійності. За короткий час провели зміну застарілого обладнання на підстанціях 110/35/10 кВ і 35/10 кВ, впровадили подвійне АПВ, телеуправління, телесигналізацію, телевиміри з допомогою різноманітної апаратури. Для зв’язку використовувалися телефонні пари, високочастотний зв’язок і радіоканали. На всіх підстанціях 110/35/10 кВ і 35 кВ ліквідували чергування.
Тернопільське обласне підприємство електромереж стало одним із базових в Україні і в Союзі з автоматизації і телемеханізації електромереж, впровадженню передового досвіду з ремонтно-експлуатаційного обслуговування. На його базі постійно проводилися Республіканські та Всесоюзні наради з обміну досвідом. За досягнуті успіхи у період з 1975 до 1991 року підприємство 15 разів виходило переможцем Всесоюзного змагання серед енергетичних підприємств.
З 1995 до 2000 року я працював на посаді директора, а потім голови правління ВАТ „Тернопільобленерго”. Це був складний період, пов’язаний із спадом виробництва та закриттям підприємств-гігантів в Україні. Проте не зважаючи на труднощі, проводилася систематична робота з відновлення амортизованих мереж. За цим показником область постійно лідирувала в Україні. У цей час наше товариство оновлювало автотранспорт і механізми, розпочало комп’ютеризацію РЕМ, для покращення житлових умов працівників збудували 28-квартирний житловий будинок.
Традиції ветеранів продовжує новий колектив ВАТ „Тернопільобленерго”, оновлюються електричні мережі, продовжується комп’ютеризація підприємства, до нормативних втрат зменшено технологічні втрати електроенергії у мережах, досягнуто 100-відсоткової оплати за використану електроенергію, впроваджуються нові системи зв’язку, найсучасніші методи діагностики електрообладнання, автоматизовані системи комерційного обліку електроенергії.

Майор М. М.


Народився 31 березня 1937р. в м. Львові.
Закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, факультет електрифікації сільського господарства.
Нагороджений медалями «За доблесну працю» в 1970р., та «Ветеран праці» в 1986 р.
Знаком «Відмінник енергетики і електрифікації СРСР» в 1971 років ГОЕРЛО» в 1970 р.,  «Ударних ХХІІ п"ятирічки» в 1990 р.
Наукової ступені, вченого звання немає.
Загальний стаж роботи – 47 років:

  • із них у ВАТ «Тернопільобленерго» з 1958 р. по 1998 р.
  • 40 років;
  • у Тернопільському територіальному представництві НКРЕ України з 1998 р. по 2002 р. – 4 роки;
  • у ТОВ «Луганськобленерго» Північна філія з 2003 р. по 2005 р. – 2 роки.

Стаж роботи на керівних посадах – 43 роки.

Після закінчення навчання у Львівському сільськогосподарському інституті та отримання спеціальності інженера-електрика я був направлений у 1958р. на роботу в Тернопільську облконтору «Сільенерго», яка згодом трансформувалась у ВАТ «Тернопільобленерго».
На цей час енергопостачання обласного центру Тернопільської області здійснювалось від місцевої ТЕС, освітлення районних центрів та окремих сіл забезпечувалось від невеличких дизельних електростанцій, малих гідроелектростанцій, млинів, від ТЕЦ цукрових заводів. Енергопостачання м.Чорткова забезпечував енергопоїзд.
Без перебільшування можна стверджувати, що суцільна електрифікація області розпочалась майже півстоліття тому, з поступовим переведенням існуючих споживачів від державних джерел енергопостачання, а також підключенням до них неелектрофікованих населених пунктів, в основному сіл і хуторів.
Поряд з повсякденною роботою з проектними, будівельними та іншими структурами по організації енергетичного будівництва в області мною, по сплині літ, запам’яталися зустрічі з керівництвом Міненерго України.
Зокрема, назавжди запам'ятаються зустрічі з тодішнім начальником гравка «Головсільенерго», заступником міністра Міненерго України Олексенком Степаном Антоновичем.
Пригадую факт, коли ми з Юрчуком  В.Ф. захищали план будівництва електромереж на рік. Перед підходженням нашої черги захищати план будівництва, Юрчук В.Ф. просить мене в коридорі главку показати титульні списка обє'ктів будівництва, які ми привезли на затвердження.
Я відкриваю портфель, а документів немає. Ми обоє остовпіли. А було це так, що під час підпису ним титулів у Тернополі, він з якоїсь причини мене справедливо посварив, а я з переживання їх не забрав і залишив на столі.
Але йдемо двоє, згідно черги, на комісію під головування Степана Антоновича. Після захисту будівництва об'єктів 110-35кВ, яких було 6 шт. і які ми знали по пам'яті перейшли до об'єктів 10-0,4кВ.
Тоді заступник міністра запитує: А де ваші списки?».
Юрчук В.Ф. відповідає, що посланець з ними вже їде з Тернополя, а я від нього за те, що не взяв їх з собою, отримав наганяй. Особисто я очікував за свій вчинок більшого покарання. Степан Антонович тільки усміхнувся і сказав, що нічого страшного в цьому немає, а вихід з положення є завжди.
В 70 і 80 роки минулого століття основним виконавцем робіт в обленерго була мехколона №3 тресту «Львівсільелектробуд». В ці роки мехколона будувала лінії електропередач 110-35-10-0,4кВ, а також електростанції, гідроелектростанції та лінійні пости при електростанціях.
Були роки, коли в рік будувалось більше 1800км ПЛ-110-35-10-0,4кВ.
Про атмосферу тісної співпраці в будівництві енергооб'єктів між замовником і виконавцем яскраво говорить наступне.
Керуючий обленерго Юрчук В.Ф. та начальник мехколони №3 Крекотень С.Я.часто виїжджали як на приймання готових об'єктів енергетики так і на будівництво нових, аби на місці з'ясувати стан справи з ходом будівництва.
Електромонтери, які в основному працювали в полях, говорили між собою – «Приїхало начальство». Тобто, вони цілком чистосердечно вважали, що Юрчук В.Ф. також їх прямий начальник. А справа в тім, що поряд з персоналом мехколони на будівництві об'єктів працювали спеціалісти служб і відділів обленерго – електромонтери підстанцій і ліній, релейними, ізоляційними, персонал РЕМ і відділу, кап будівництва.
Отже, границя між функціональними обов'язками замовника та виконавця, в очах електромонтерів, була стертою.
Поряд з Тернопільською мехколоною №3 на енергооб'єктах Тернопільської області працювали мехколони №26 і 34 треста «Львівсільелектробуд», Вінницька мехколона №62.
Обленерго тісно співпрацювало по будівництві житла в м.Тернополі з трестом  «Тернопільбуд», по будівництву центральної бази з трестом «Тернопільсільбуд»; по будівництву житла та баз в районах з об'єднанням «Облміжколгоспбуд».
Протягом десятиліть обленерго тісно співпрацювало з ОКП «Львівсільелектропроект» по виготовленню проектів енергетичного будівництва для області. Хочеться при цьому відзначити високий професіоналізм і значний внесок безмінного ГІПа по нашій області Сорочинського В.І.
Останні три роки я працював заступником генерального директора ВАТ «Луганськобленерго» та заступником директора Північної філії ТОВ «Луганськобленерго».
Закінчуючи свої коротенькі спогади, хочу сказати, що я радий тим, що як і багато інших енергетиків, за свою майже півстолітню трудову діяльність вніс посильну долю в розвиток енергетики Тернопільської та частково Луганської областей.

Маладика Григорій Васильович


Маладика Григорій Васильович народився 29 листопада 1929 року в селі Мала Дівиця Прилуцького району Чернігівської області.
Після закінчення в 1954 році, з відзнакою, Київського інституту сільського господарства та присвоєння йому кваліфікації інженера-електрика, Маладика Г.В. був призначений директором Коропецької гідроелектростанції в селі Велеснів Коропецького (сьогодні Монастириського) району.
На долю ГЕС прийшлись серйозні випробування. Так,  у 1957 році серед літа пройшла сильна злива в верхній течії річки Коропець. Вода піднялась на декілька метрів у верхньому б'єфі. Ризикуючи життям, Маладика Г. В. разом із черговим монтером підняв щити холостого водоскиду, але це вже не допомогло. Натиск був настільки сильним і об'ємним, що вода не вмістилась в руслі і ринула через греблю, підмила фундамент будинку ГЕС, який втримався практично на напірних підвідних трубопроводах.
Щоб вберегтись від бушуючої стихії, яка відрізала електромонтерів разом з директором від берега, їм довелось піднятитсь на підйомники щитів і там перечекати кількагодинний підйом води.
Після паводка довелось відновлювати греблю, будинок ГЕС, відмивати, ремонтувати, сушити обладнання.
Ще не забулась аварія на ГЕС, як вже взимку 1958 року через сильну ожеледь були поламані опори, порвані проводи ліній 10 кВ більш як на 10 км. Цю роботу потрібно було виконувати швидко, вручну довбати мерзлу землю, працювати доводилось цілодобово, практично без відпочинку.
Враховуючи організаторські та господарські здібності Григорія Васильовича в 1959 році перевели директором Бучацького району електромереж. Тоді це був перший і єдиний на Тернопільщині РЕМ, з якого починалась вся електрифікація області.
Було організовано цех з виробництва залізобетонних приставок, а також з виготовлення низьковольтних і високовольтних просочених дерев’яних опор, виконувались об'ємні роботи з електрифікації виробничих, культурно-побутових і житлових приміщень у населених пунктах району бригадами РЕМ. Паралельно швидкими темпами проводилась електрифікація Бучацького і Монастириського районів підрядним способом від ТЕЦ Бучацького цукрового заводу. Електромережі Монастириського району експлуатувались тоді Бучацьким РЕМ.
Була побудована перша лінія електропередач з найвищою на той час в області напругою 35 кВ Бучач-Монастириськ, а також перші Бучацька і Монастириська підстанції 35-10-6 кВ.
У 1963 році Маладика Г.В. обійняв посаду головного інженера Тернопільського обласного підприємства сільських електромереж, де пропрацював 12 років. Це був той час, коли починалась суцільна електрифікація Тернопільщини. У рік будували 1500-1800 км ліній, покривали мережами по два-три райони з усіма населеними пунктами. В 1970 році Тернопільщина одна з перших повністю завершила електрифікацію області. Про це колектив підприємства рапортував державним органам і Міненерго УРСР, за що був нагороджений почесною ювілейною відзнакою.
Після завершення електрифікації перед головним інженером постало питання -- як організувати експлуатацію цього великого господарства: майже 20 тис. км ліній різних напруг, тисячі підстанцій. Було прийнято рішення будувати сучасні виробничі бази в обласному центрі і в районах електромереж. Така виробнича база, перша на Україні, була введена в 1972 році в м.Тернополі. Вона була обладнана просторими приміщеннями для розташування виробничих служб та адміністративного персоналу, цеху з ремонту трансформаторів і електрообладнання, закритих гаражів, майстерні з ремонту автотранспорту, складів і майданчиків для зберігання опор.
Територія підприємства була вдало озеленена рідкісними породами дерев, гармонійно вписалась у територію міста і стала його окрасою.
У 1975 році Маладика Г. В. став директором обласного підприємства сільських електромереж, яке цього ж року було підпорядковане ВЕО "Вінницяенерго".
До 1978 р. в області було два підприємства: Тернопільське обласне підприємство сільських електромереж і Тернопільське підприємство електромереж.
Такий паралелізм створював певні труднощі в управлінні електричним господарством, негативно відображалося на показниках їх роботи. Окреме обласне підприємство енергозбуту не могло впоратись із завданням зі зменшення втрат електроенергії, тому в 1978 р. ці три підприємства були об'єднані в одне Тернопільське обласне підприємство електромереж. Директором залишився Маладика Г. В.
Об'єм робіт з модернізації мереж продовжував розширюватись. Враховуючи досягнуті успіхи в автоматизації і телемеханізації електромереж, впровадженні передових технологій ремонтно-експлуатаційних робіт, на базі підприємства неодноразово проводились всесоюзні наради енергетиків, на яких брали участь енергетики всіх союзних республік. За успіхи у виробничій діяльності з 1975 р.по 1981 р. підприємство виборювало 15 разів 1-ше місце за квартал у Всесоюзному змаганні. Директор постійно піклувався про своїх працівників. У кінці 80-х років у нас не було жодного працівника, який, більше року пропрацювавши на підприємстві  не отримав житла. А в ці часи було не легко, довелось прикласти чимало зусиль і досвіду, енергії і бажання, не зважати на свій час і здоров'я, аби досягти бажаного результату.
Все, що зроблено ним, працює до сьогодні. Його праця гідно оцінена -- присвоєно звання "Заслужений енергетик України", нагороджено урядовими нагородами.


Офіційний веб-сайт Міністерства енергетики та вугільної промисловості України

Офіційний веб-сайт Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг